Митрополит Йосиф Сембратович

Йосиф Сембратович помер після однотижневої недуги, 23 жовтня 1900 року, на вісімдесятому році життя в Римі. Його тлінні останки було поховано на центральному римському цвинтарі "Кампо Верано", де покійник спочиває у братській  могилі римських кардиналів Священної  Конґреґації Поширення Віри. Щороку  під час Зелених свят Колегія св. Йосафата над цим гробом відправляє панахиду. Після наглої смерті велика шана та незабутня пам'ять про цього п'ятого з черги митрополита в Галицькій Митрополії у Львові залишилася в серцях нашого народу на довгі роки. Його тверда віра і прив'язаність до рідного обряду, побожність, контемплятивність та добродушність довели його до втрати митрополичого крісла. Під кінець ХІХ ст., гострий настрій віденської політики, чи радше австрійського уряду, супроти української церкви в Галичині, можна було відчути із слів самого цісаря Франца-Йосифа, який сказав: "Коли б Галичина стала римо-католицькою, я би був ущасливленим". Відчуваючи таке настановлення з боку цісаря, митрополит Йосиф вибрався до столиці Австро-Угорщини у 1882 році з наміром боронити права рідної Церкви. На цю нагоду вже чекав його опонент, який змусив Сембратовича раптово уступити з митрополичого престолу. В такому розгубленому і до крайності пригнобленому стані цей глава нашої Української греко-католицької церкви погодився на уступлення і з боку тиску Риму на нього, бачучи, що іншого виходу йому не залишилося.

Невдовзі після резигнації, митрополит перенісся на дальший побут до Риму, де прийняв титул Теодосіопільського архиєпископа. У цьому столичному місті Йосифа Сембратовича було призначено головою папської комісії для ревізії церковних книг а згодом і консультантом так званого Індексу. Як асистент членів папського трону брав участь у всіх поважних церковних святах. Багато свого часу архиєпископ присвятив церковним справам та глибоким молитвам, через що й був широко відомий серед багатьох особистостей у Ватикані. З нагоди 50-ої річниці священства, яке припало на листопад 1895 року, кардинал Сильвестер Сембратович-братанок Йосифа і його наслідник, разом із єпископом Юліяном Пелешем, приїхали спеціально  зі Львова до Риму привітати ювіляра та зложити йому побажання з чисельними підписами духовних і світських осіб та багатьох вірних трьох єпархій Галицької України. У Римі архиєпископ Йосиф мав тісні зв'язки зі Львовом, якого часто інформував про розвиток українських церковних справ та подій навколо них. Свою збірку цінних книг у передсмертному заповіті записав українській семінарії в Римі.

Йосиф Сембратович народився 8 листопада 1821 року в Криниці, Мушинського деканату на Лемківщині, де його батько був парохом. Народну школу закінчив у Мушині а середню в Новому Санчі. Теологічні студії продовжував, спершу у т. зв. Цісарському конвікту, й опісля на Віденському університеті богословії, який закінчив 1845 року. Того ж самого року єпископ Іван Снігурський висвятив його на священика. Після рукоположення було прийнято Йосифа до вищого богословського заведення св. Авґустина у Відні, де незабаром отримав звання доктора богословії. Після повернення до Галичини, молодий священник був префектом у нововідкритій семінарії в Перемишлі а потім заступником професора  св. Письма Нового Заповіту на львівському університеті, в якому став керівником катедри із званням дійсного професора. Архиєрейські висвячення о. д-р Йосиф отримав 11 червня 1865 року від митрополита Спиридона Литвиновича, після чого виїхав до Риму і там, крім виконування різних обов'язків, працював для Конґреґації Поширення Віри. Коли фізично занепав на силах перемиський єпископ Тома Поланський, Апостольська курія іменувала архиєпископа Йосифа Сембратовича адміністратором цієї єпархії у жовтні 1867 році. На цьому пості, наперекір, через різні труднощі і непорозуміння з боку особистих амбіцій деяких осіб в управі єпархії, арх. Йосиф ревно працював для її духовного відродження. Він часто відвідував йому приналежні парохії, цікаво в них проповідував, радо зустрічався і розмовляв із вірними та провадив катехічні науки для старших і молоді. За всю його жертвенну і віддану працю, 18 травня 1870 року, цісар іменував архиєпископа Йосифа галицьким митрополитом, а місяць пізніше, папа Пій ІХ прийняв його номінацію. З початком серпня, митрополит очолив Львівську митрополію, яка понад рік часу, бо Литвинович помер 4 червня 1869 року, опинилася без духовного провідника. Рівночасно вищезгаданий папа римський іменував митрополита асистентом папського трону і консультантом Конґреґації Поширення Віри для справ східного обряду. На плечі цього святця, крім важкої праці для успіхів львівської єпархії, попав на повні два роки тягар і перемиської єпархії, якої перед тим помер єпископ Т. Полянський. З дня висвячення Івана Ступницького для очолення сусідньої єпархії, митрополит Йосиф насправді з посвятою усіх своїх сил взявся за нелегку працю. Під час свого головування він відвідав стільки канонічних візитацій розлогих деканатів, яких ніякий митрополит перед ним цього не зробив. Найбільшу увагу звертав на свої проповіді та катехизацію, на підставі чого митрополит видав декілька послань. Не менш важливу увагу глава церкви присвячував вихованню майбутніх священиків у духовних семінаріях. Щоб прикрасити в середині катедральний храм св. Юра, він видав 1876 року окреме архиєрейське письмо, яким заохочував усіх вірних, замість розпускати гроші на пияцтво, складати свої пожертви на цю ціль. Збірка принесла поважну суму грошей, котру передано голові окремого комітету крилошанину І. Жуковському, а той найняв фахівців для виконання реставрацій та внутрішніх прикрас катедри.

Митрополит подбав і прто інші церковні будинки та церковне майно і завів нові меліораційні реформи стосовно кращого використання церковних земель, як також завів нові методи навчання питомців та конкурсних іспитів, які досі провадилися за старим неканонічним способом. Значних зусиль митрополит вложив і для отверезіння народу, бо в цей час шкідливе п'янство нищило наше населення морально і матеріально. Це пияцтво попирала польська шляхта і жидівські коршми, які тоді опинилися в руках жидів для кращої монополії над бідним народом. Митрополит разом з духовенством повели планову протиакцію, започаткували місійні товариства священиків, які закликали своїх вірних опам'ятатися і боротися за отверезіння. Акція тверезості, якої Йосиф був усією душею, спонукала його написати "Посланіє о великім достоїнстві чоловіка", що є підставою митрополита великої любові до свого народу. Цей лист виданий 1876 року, вважався тоді як початком нової епохи в економічному розвитку українців у Галичині, бо тверезістю піднісся як матеріальний добробут, так і моральний рівень народу. Такі чини добродійництва митрополита Йосифа незлюбила польська шляхта, якої значні впливи на Відень постійно зростали. Поляки старалися різними способами компромітувати митрополита і ліквідувати його вплив серед українського народу.

З причин таких клопотів та шкідливих і несприятливих умов праці, не тільки адміністрація св. Юра і члени товариства "святоюрці", але й сам митрополит Йосиф особисто щораз більше тратили престіж та значення в політичних справах свого народу. По якомусь часі голова Церкви виявився компромісним, уступчивим та слабким виконувати свої завдання. Таку, мабуть, і його пасивність, використала цісарська влада, яка вирішила усунути митрополита Йосифа Сембратовича його власною резиґнацією.